Олександр МОРОЗ: Земля, як і інші природні ресурси, є об’єктом права власності Українського народу.
1. Твердження, що Україна входить у число кількох держав, де земля не є товаром, тоді коли в світі майже скрізь земля продається, в тому числі в Білорусі, Китаї, Ізраїлі, — абсолютна неправда. В цих країнах і в цілому у світі більшість земель сільськогосподарського призначення не мають товарного статусу. Вони перебувають у власності держав (народів) і орендуються користувачами.
2. Ставиться під сумнів зафіксоване в Конституції право власності народу на землю. Нагадаємо зміст відповідних норм Конституції України:
Ст. 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.
Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом.
Ст. 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Право власності реалізується через одну (або декілька) складових: право володіння, право користування, право розпорядження. Конституція підкреслює, що набуття таких прав реалізується винятково на основі закону.
Робити довільні винятки з цих норм Конституції стосовно землі і частини права не дозволено нікому. Протилежна аргументація мала б дивний вигляд. Земля, як і інші природні ресурси, є об’єктом права власності Українського народу. Скажімо, об’єкт власності, як річка Дніпро? Помилково вважати, доки вона не буде розділена на «паї» з правом їх продажу (або купівлі) громадянами, проголошене право власності матиме сумнівний вигляд.
Дивно. Адже саме без товарного статусу національне багатство (води, ліси, земля…) є власністю народу, власністю кожного.
Формулювання норм Конституції є у правовому полі, а довільне їх трактування є порушення цих норм. Теперішні сумніви у будь-кого щодо цього висновку є ознакою неправильної організації суспільного життя у правовій державі.
3. Побутування думки «про старих політиків і простих людей» є некоректним. По-перше, «простих» людей не буває, всі вони — громадяни, рівні в своїх правах. Не «прості» віднесені до винятків: злодії, хабарники, нувориші, запроданці, несповна розуму… Їх залякати не можна, а примусити їх дотримуватись конституційного правопорядку зобов’язана держава, найперше, в особі її владних структур.
По-друге, серед старих політиків є безліч чесних і добросовісних людей, які піклувались і піклуються про народ. Не завжди успішно, це правда. Важливо, щоб нові політики усували все, що заважало їхнім попередникам дбати про благо людей. Наприклад, знищити корупцію як явище, припинити маніпулювання громадською думкою, відверто і відкрито пропонувати стратегію розвитку держави, не уникати чесних відповідей на запитання про свої наміри, в тому числі про причини ажіотажу стосовно ринку землі. Ажіотажу, щодо небезпеки наслідків якого попереджають не тільки вітчизняні спеціалісти, а й високі посадовці з Європи і США.
4. Очевидно, що пропозиції стосовно проведення референдуму з приводу ринку землі потребують кількох уточнень:
а) Референдуми необхідні. Вже більше двох десятиліть не ухвалюються органічні (що випливають з норм Конституції) закони. Владою, президентами найперше, ігнорувались визначені Основним Законом елементи народовладдя. Привернення В. О. Зеленським уваги парламенту до цього питання заслуговує безумовної підтримки. Інша справа, чи об’єктивними будуть наслідки референдуму? В нинішніх умовах, при безкарності тисяч порушень на багатьох попередніх виборах, референдум може стати ще одним способом легітимізації авторитарних, шкідливих для суспільства рішень. Потрібно спочатку засвоїти практику зміцнення демократії при проведенні місцевих референдумів. Саме тому ризиковано сьогодні проводити референдум щодо стратегічного питання (по суті, бути чи не бути Україні?). Тим паче, питання власності на землю можна чітко з’ясувати в законі про зміни до Конституції (коли є потреба в цьому конкретному випадку).
Якщо є зауваження до норм, відображених у ст. 13 і 14 Конституції. В такому разі парламент міг би доопрацювати ці статті так, щоб ні в кого не виникало сумнівів стосовно їх застосування. Після одержання позитивного висновку Конституційного Суду та ухвалення відповідного закону конституційною більшістю зміни все одно слід затверджувати референдумом, бо вони відносяться до розділу І Конституції України. При тому слід мати на увазі, що аналогічний зміст згаданих норм закріплений у Декларації про державний суверенітет, котра підтверджена Всенародним референдумом щодо Акта про незалежність.
Усе це — процедури, обов’язкові до виконання, оскільки йдеться про основоположні речі для держави. Обов’язкові, незважаючи на те, правильно чи ні хтось із високопосадовців зрозумів те, що написано в Конституції, те, що стосувалось і перших кроків на шляху до державності, і схвалених волею народу перспектив розвитку України.
б) Рекомендації стосовно проведення референдуму після ухвалення закону про ринок землі (навіть у першому читанні), аби вияснити ставлення людей до можливості придбання землі іноземцями, мають очевидний результат. Усі й так знають, що проти залучення до такого ринку іноземців висловляться майже 100% громадян. Навіщо ж викидати мільярди гривень на пусту затію? Тому, що вона не пуста. Тому, що під захистом його результату легше буде обстоювати ідею ринку, мовляв, ми ж навіть врахували думку народу.
Референдум проводити мало би сенс до ухвалення закону, поставивши в бюлетені конкретне запитання щодо допустимості продажу землі. Це буде чесна позиція влади. Це, до речі, і захист її — влади — від зовнішнього впливу, і формування довіри до влади серед населення.
5. Місце землі як засобу виробництва у ринковій економіці забезпечується ухваленням законів про Державний земельний банк і про право оренди землі як предмета застави. Такі проекти майже п’ять років тому надані парламенту, але не розглядалися з волі зацікавлених осіб, котрі штучно понижували ймовірну ціну землі на первинному ринку, передбачаючи собі фантастичні зиски.
Посилаючись (де слід і де не слід) на європейський вибір України, їм не спало на думку скопіювати досвід Нідерландів — найефективнішої країни в сфері АПК. Тоді довелося б орієнтуватись на ціни за гектар ріллі не 300—700 доларів (як передбачено в нас), а на 57211—116069 євро за гектар (дані статистики Європейського Союзу). Орієнтуватися на досвід державного контролю за використанням землі (обсяги посівів, дотримання сівозмін, хімічний склад ґрунтів, внесення органіки, якість продукції рослинництва і тваринництва…). Ці та інші параметри перебувають там під постійним і винятково строгим наглядом їхнього Міністерства сільського господарства. У нас воно ліквідовано, схоже, для прискореної передачі землі новим хазяям.
6. Щоб зняти певну невизначеність права власності Українського народу на землю, його варто конкретизувати, матеріалізувати інтерес кожного співвітчизника.
Йдеться про розпорядження земельною рентою. Популярно пояснюючи суть пропозиції, беремо до уваги, що мінімум 30% багатства, котре створює праця на землі, забезпечується природою. Грошове визначення цього багатства умовно і є рентою. Частину її треба залишати на рахунках місцевих громад (рахунках рад), частину — на індивідуальних рахунках кожного співвітчизника, починаючи від новонароджених. Кращого підтвердження формули «моя Україна», об’єктивного наповнення змістом права власності народу годі й шукати. Це і стимул збереження народонаселення, і формування гідності та поваги до держави, і спосіб впорядкування не лише земельних відносин, а й усіх суспільних взаємин.
Добре було б, якби ініціатива щодо такої реформи йшла від Президента України — уособлення бренду «Слуга народу».
